Головна сторінка
Карта сайту НАН України Народна партія
 
Пошук Шукати  

 

Новини
Робочий графік
Академічні пріоритети
Наукова діяльність
Медіагалерея
Листи та запитання
до В.М. Литвина
Контакти
Корисні лінки
Iнтернет-приймальня

 

Опитування

Чи подобається Вам дизайн сайту?

Так
Не знаю
Ні

Голосувати



Повернутись до розділу

Повернутися на рівень назад

Прорив до України. Част. 1

Володимир ЛИТВИН , Голова Верховної Ради України, академік НАН України

Щороку напередодні 24 серпня ми писали або читали статті переважно на одну тему і з одним лейтмотивом: в Україні все спокійно, соціальні, міжнаціональні та всілякі інші конфлікти обходять її стороною, сьогодні нам добре, а завтра стане ще краще. І раптом - "помаранчева революція". Чому і з чого вона вибухнула? Ким і проти кого звернена? І чи це власне революція?

Немає жодних сумнівів у тому, що в ході останніх президентських виборів українське суспільство раптово і стрімко змінило свій стан, самопочуття і великою мірою - усталену впродовж десятиліть психологію. А звідси нові й не менш непрості питання: що і як змінилося, чи є ці зміни необоротними? Нарешті, якими бачимо ми нині самих себе?

Стисло, однозначно і вичерпно, а тим більше по гарячих слідах, на цілу зливу запитань не відповісти. Так само учасникам, сучасникам та очевидцям нинішніх перемін важко бути цілком об'єктивними у своїх міркуваннях і висновках. Але це вкрай необхідно - щоб винести уроки з того, що було і що сталося, та врахувати їх у дальшому житті і роботі, яка чекає попереду.

Тектонічні зрушення останніх місяців позначені помаранчевими стрічками та прапорцями. Але це лише зовнішнє, те, що на поверхні. І технології, що замовлялися певними силами й розроблялися певними людьми, як і вся атмосфера президентських перегонів, інфікована бацилами протистояння та насичена відповідними методами боротьби, - то все-таки не стільки глибинні причини, скільки привід для суспільного землетрусу. Його коріння сягає значно далі - у перебіг та особливості політичного і соціально-економічного розвитку України з перших років після здобуття незалежності.

Дане дослідження, яке відкриває збірник документів, є спробою поглянути під цим кутом зору на деякі процеси, реалії та підсумки останнього десятиріччя вітчизняної історії.
1
Радянський Союз розвалився під натиском системної кризи, яка найбільш наочно і згубно дала про себе знати в економічній сфері. А далі вона перейшла у не менш складні, суперечливі процеси та гострі проблеми трансформаційного періоду. Причому перехід відбувся настільки швидко й обвально, що ту успадковану кризу просто неможливо було відрізнити від народженої вже новими чинниками.

Такі радикально круті повороти, як відмова від планово-розподільчої системи господарювання та початок вибудовування соціально орієнтованих ринкових відносин, за визначенням не могли датися легко, просто й обійтися без втрат. Проте на світанку незалежності, у перші її роки, труднощі в економіці ще не сприймалися як істотні. Вони затушовувалися, мікшувалися небаченою новизною відчуттів і сподівань, масштабністю оцінок та переоцінок можливостей і ресурсів суверенної України - геополітичного становища на європейському континенті, звільнення від тягаря світових зобов'язань наддержави, який раніше розкладався на всі союзні республіки, запасів корисних копалин, виробничого та інтелектуального потенціалу. І лише в якихось однозначно-гострих випадках проблеми, що дисонували з піднесеними настроями та багатообіцяючими очікуваннями, трактувалися переважно як хвороби росту, що відійдуть самі собою.

Окрім фахівців, тоді ще мало хто помічав органічні, системні вади нашого виробничо-технологічного комплексу, надавав належного значення деформованості структури економіки з її затратним характером, глибокими до потворності міжгалузевими диспропорціями, переважанням енергоємних об'єктів та сфер за відсутності достатніх обсягів власних енергоносіїв тощо. А в кінцевому підсумку - доконечній, життєвій потребі в економічній самодостатності, яка незабаром постала на весь зріст. Кінець-кінцем господарський механізм, який у командно-плановому режимі ще хоч якось функціонував, невпинно знижуючи оберти, з виходом України у самостійне економічне плавання, розбурхану стихію перехідного періоду виявився просто непридатним.

Національна економіка, до того жорстко вбудована у загальносоюзний господарський комплекс, відразу ж відчула на собі й масу інших труднощів та загроз. Переважна частина підприємств - а кількість лише тих з них, які перебували у союзному підпорядкуванні, обчислювалася тисячами - була пов'язана з безліччю постачальників та споживачів поза її межами. Припинення або згортання таких зв'язків після розвалу СРСР поставило під удар цілі галузі.

Окремо слід сказати про енергоносії. За півтора століття запаси донецького вугілля значною мірою вичерпалися, а умови його видобування незрівнянно ускладнилися. З кінця 60-х років союзний Держплан взагалі перестав звертати увагу на проблеми донецьких шахт: вугілля з Кузбасу обходилося дешевше. Водночас виробничі потужності України були майже повністю переведені з використання вугілля на більш ефективні нафту та природний газ, які надходили з родовищ Західного Сибіру і Туркменії. Ціни на них були в десятки разів нижчими від світових, тому зниження енергоємності виробництва у ті часи не ставилося і не сприймалося як серйозне й актуальне завдання. Щодо власних покладів нафти та газу в Україні, то вони швидко вичерпалися, а масштабні геологорозвідувальні роботи для виявлення нових родовищ не проводилися.

На відміну від високорозвинених країн, яких енергетична криза 70-х років змусила істотно, а то й повністю оновити виробництво і перейти на енергозберігаючі технології, радянська економіка так і залишилася марнотратною, і не лише у цьому сенсі. Тому залежність від сибірських та середньоазіатських енергоносіїв, що дуже болісно дала про себе знати, як тільки Україна опинилася перед необхідністю оплачувати їх за реальними, тобто світовими цінами, зажадала і неабиякої психологічної перебудови.

Це була одна з багатьох - хоча, безумовно, далеко не остання - проблема, що виникла після здобуття незалежності. Адже реформи в Росії, які почалися з лібералізації цін, призвели перш за все саме до стрімкого зростання вартості енергоносіїв. За 1992 рік ціни на природний газ злетіли у сто разів, на нафту - в триста. Для Росії, що їх експортувала, отримуючи тверду валюту, це не стало чимось приголомшливим. А от Україна, як імпортер величезних обсягів нафти і газу, надовго опинилася у надзвичайно складному становищі. Втім, воно не особливо змінилося і донині.

З колосальною силою закрутилася інфляційна спіраль. Щоб виплачувати заробітну плату мільйонам бюджетників, уряд змушений був випускати не забезпечені матеріальними цінностями грошові знаки. За 1992 рік купоно-карбованець знецінився у 20 разів, за 1993 рік - у 100. Хоча віддруковані за кордоном гривні вже зберігалися у сховищах Національного банку, економічна ситуація не дозволяла провести грошову реформу. Восени 1994 року в обігу з'явилася 500-тисячна купюра, реальна вартість якої не перевищувала чотири долари США, а наступного року - купюра номіналом в мільйон купоно-карбованців.

За цих умов відбувалася швидка доларизація економіки. Однак валюти не вистачало для обслуговування операцій з купівлі-продажу, і в Україні набув поширення примітивний натуральний обмін, який для благозвучності назвали бартером. Такі операції практично не піддавалися оподаткуванню, а відтак не впливали на поповнення доходної частини бюджету. Швидкими темпами наростала тінізація економіки, катастрофічно збільшувалися неплатежі за продані товари і надані послуги. Частішали затримки з виплатою заробітної плати або й факти повного її припинення.

У відчаї уряд почав повертатися до директивних методів господарювання. Зокрема, було запроваджено фіксований курс купоно-карбованця щодо долара й рубля, що провокувало вивезення валюти за кордон і дальшу бартеризацію економіки.

Зубожіння все більшої маси людей, які не знаходили себе у новому, жорсткому і прагматичному світі, відбувалося паралельно зі збагаченням тих, хто мав доступ до фінансових потоків і шматував державний бюджет, формуючи власні капітали. Наживалися на всьому - різниці між вільними ринковими і контрольованими державою цінами, наявності кількох обмінних валютних курсів, субсидіях, які поверталися державі знеціненими купоно-карбованцями, на експортних та імпортних пільгах тощо.

Тоді ж на весь голос заявила про себе і така засаднича складова ринкової трансформації економіки, як реформування майнових відносин. Канонічно декларований в СРСР загальнонародний характер власності на засоби виробництва був нічим іншим, як однією з ширм, якими прикривалися тоталітарна сутність держави, партійно-чиновницьке всевладдя та свавілля. Проте мало що змінилося і з настанням нових часів - "загальнонародна" власність автоматично переходила у розпорядження тієї ж незліченної раті представників владного істеблішменту та господарського генералітету.

Формально процеси роздержавлення та приватизації здійснювалися на справедливих засадах: кожний громадянин отримував документ про право власності на частку засобів виробництва, що знаходилися у розпорядженні держави. Тобто на якийсь час ставав власником цінних паперів і навіть мільйонером, бо виміром того надбання були знецінені купоно-карбованці.

Однак саме на якийсь час: робітники залишилися робітниками, а не капіталістами. Не стала капіталістами й більшість чиновників - ті, хто не виявив підприємницького хисту або не мав можливості конвертувати доступ до влади у власність і капітал.

Масштабна сертифікатна приватизація не зробила реальними власниками 19 мільйонів громадян України. Взявши участь у широко розрекламованому аукціоні, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції, що не обіцяли реальних дивідендів. 7,8 млн. осіб взагалі відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. А ті, хто отримав акції і став номінальним власником, не дістали доступу ні до установчих документів приватизованих підприємств, ні до достовірної інформації про те, хто ж став їхнім справжнім власником. Врешті-решт після наступних емісій "цінні папери" таких акціонерів перетворилися на нічого не варті клаптики.

Натомість досить швидко з'явився прошарок "нових українців", які правдами й неправдами заклали підвалини своїх статків та подбали про передумови дальшого їх примноження. Скориставшись слабкістю держави і влади, що ще не встигла як слід сформуватися, ця відносно невелика група людей зуміла захопити командні висоти в економіці та контроль за нею.

Приватизація не стала потужним джерелом бюджетних надходжень, а відтак - фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. Впродовж 11 років (до 2002 р. включно) державний бюджет отримав від неї не більше 6 млрд. гривень. Іншими словами, половину національної економіки було оцінено десь в 1 млрд. доларів США.

Провал сертифікатної приватизації - не остання причина того, що в Україні не сформувалося достатньо потужне мале і середнє підприємництво, на базі якого у розвинених країнах виник, утвердився й успішно існує середній клас. Ми на добрий порядок поступаємося перед ними за таким показником, як кількість малих підприємств на 10 тис. населення: всього 53 таких підприємства у нас проти 500-700 у них. Щодо частки цих структур у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг), то порівняння виглядає так: в Україні - не більше 8 відсотків, у лідерів економічного світу - від 50 до 60.

Ще одну причину невдач у створенні прошарку масового власника слід шукати і в менталітеті, вихованні поколінь, привчених впродовж багатьох десятиліть обслуговувати державну економіку, покладатися лише на державну владу та цілком від неї залежати. У тій же Європі, на яку ми нині орієнтуємося, так званий "третій стан" народжувався, одночасно створюючи капіталістичну економіку, ще з XVII-XVIII століть. А в нас пересічному громадянинові перебудовуватися було просто ніколи. І очевидна вина влади в Україні полягає у тому, що вона не тільки не ламала застарілих шаблонів, стереотипів та передсудів у свідомості людей, а навпаки, своєю ідеологією та практикою всіляко сприяла їх закріпленню. Той самий пересічний громадянин утверджувався в думці, що бізнес, ділова ініціатива, зрештою, більш-менш пристойний достаток - то все від лукавого, злодійство, шахрайство й обман трудового народу.

Чи могли первинна приватизація, первісне накопичення капіталу здійснюватися з меншими помилками, зловживаннями і втратами? Могли. Але тільки в тому разі, якби суспільство було організованим і консолідованим, спроможним постійно, реально та жорстко контролювати державний апарат. Проте в посткомуністичних державах - і Україна щодо цього не виняток - чиновницька верства, яка у нас традиційно ототожнюється з державою і владою, залишилася корпоративно-згуртованою і замкненою кастою - такою, якою вона сформувалася за попередні десятиліття. Суспільство ж, навпаки, було атомізованим, розрізненим і роз'єднаним політично та психологічно, нездатним діяти спільно, усвідомлено та скоординовано. А відтак ефективно протистояти негативним процесам і тенденціям, що наростали в економіці, політиці та інших сферах.

Для створення сильних, активних та дієздатних громадських організацій, як невід'ємних атрибутів громадянського суспільства, потрібне було не лише повалення тоталітарного ладу, а й реальне подолання наслідків його багатолітнього панування, пережитків та рецидивів.
2
Не можна було назвати простою й однозначною ситуацію, що склалася у перші роки незалежності України і в її політичному житті - навіть з урахуванням того, що безпрецедентні за глибиною, характером та масштабами переміни відбулися мирно, без гострих і відкритих громадянських конфліктів. Давно і міцно укорінений владний інстинкт спонукав професійних його носіїв порвати з союзним центром, піддати осуду найбільш ганебні сторінки минулого і визнати нову Україну спадкоємицею УНР, прийнявши зовнішні її атрибути - музичну редакцію гімну "Ще не вмерла Україна", синьо-жовтий прапор і тризуб. Проте за способом мислення і дій ці люди у переважній більшості навряд чи скільки-небудь суттєво змінилися. Політична диктатура остаточно не зникла, принаймні в найбільш характерних своїх рисах та ознаках, а перемістилася в радянський сегмент влади. Точніше - в пострадянський, оскільки поряд з радами вже виникла і почала функціонувати президентська влада.

Між парламентом, який перебрав від Компартії практично всеосяжні повноваження і, ясна річ, не горів бажанням їх позбутися, та президентом, який хотів мати і реалізувати подібні ж прерогативи, стали поглиблюватися суперечності. Головна з них полягала у тому, що кожна з обох сторін поставила за мету вибудувати, спираючись на конституційні норми, свою власну вертикаль.

Інакше кажучи, на владному Олімпі виникло тертя, і породили його не особистісні причини - хоча це теж не можна було скидати з рахунку - а головним чином недосконалість Конституції. Положення Конституції УРСР 1978 року про те, що народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України, а всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам, було відверто декларативним: над радами усіх рівнів скрізь і завжди височіли партійні комітети. Та коли КПРС-Компартія України пішли з політичної сцени, ця суто словесна формула раптово набула цілком конкретного змісту. І відразу ж зіткнулася з нормою, що була внесена Верховною Радою в текст чинного Основного Закону при заснуванні президентської посади: "Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України".

Не можна сказати, що в цій правовій колізії зосередилися вся гострота, складність і проблематика того періоду. Але вона, ставши логічним наслідком вмонтування інституту президентства у політичний лад, який сформувався й усталився в іншій, відмінній від незалежної України державі, за принципово інших суспільно-політичних та соціально-економічних умов, великою мірою вплинула на зміст, спрямування та тонус усього дальшого політичного життя. Причому не в кращий бік: незгоди між президентом і парламентом долучили до об'єктивно невідворотних труднощів і чимало штучних бар'єрів та вибоїн на шляху, яким пішли в пострадянську епоху держава та суспільство.

Насувалися і нагромаджувалися нагальні проблеми, від розв'язання яких залежали життєдіяльність і майбутнє країни, а вищі владні інституції та посадові особи у форматі "президент-парламент-уряд" дедалі більше замикалися на собі, своїх внутрішніх розборках, коло їхніх інтересів зміщувалося у площину з'ясування стосунків: хто у державному домі головніший, чия влада вища, у кого більше прав та повноважень... Гальмувалися, ще не встигнувши як слід розгорнутися, започатковані й оприлюднені на цілий світ реформи, втрачалося почуття перспективи, не реалізувалися важливі поточні завдання. У кінцевому підсумку катастрофічно погіршувалися економічна ситуація, замаячила загроза паралічу державних органів управління.

Але суспільство вже переставало бути пасивним, покірним і безсловесним; у людей викликали нехай почасти ще інстинктивний, стихійний, але потужний опір верхівкові інтриги та боріння, далекі від їхніх насущних інтересів. У червні 1993 року застрайкували шахтарі Донбасу, їх тут же підтримали на інших підприємствах регіону. Головною вимогою страйкарів було проведення всеукраїнського референдуму про довіру президентові, парламенту і радам всіх рівнів. Врахувавши його, Верховна Рада прийняла рішення достроково припинити повноваження обох гілок влади і призначила вибори нового складу парламенту на березень, а президента - на червень 1994 року.

Вибори і стали тим легітимним способом, яким було відчутно послаблено критичне загострення суспільної напруги. За їх підсумками із 188 депутатів, які балотувалися на новий термін, 138 до парламенту не потрапили, а на президентському посту Л.Кравчука змінив Л.Кучма.
3
У жовтні 1994 року новий глава держави оприлюднив у Верховній Раді свою програму ринкових реформ. Їй передувала оцінка становища, яке склалося внаслідок небажання або неспроможності попереднього керівництва здійснювати ці перетворення. Вона була різкою і категоричною: "Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу. Розвалюється фінансова система, серйозно загострилася проблема спаду виробництва, деградує соціальна сфера, система освіти, науки та культури, посилилося зубожіння населення, катастрофічно зростає злочинність. Наростає політична напруга. Виникли та набувають розвитку антидержавні настрої певної частини населення. Йдеться, по суті справи, про системну кризу суспільства, що загрожує самим підвалинам незалежності та просто виживанню української нації".

Всупереч протидії частини депутатів парламент зумів реально оцінити ситуацію й утворити більшість, яка погодилася з запропонованою новообраним президентом програмою ринкових реформ. В центр її було поставлено перехід від повзучого, некерованого і безконтрольного роздержавлення до широкомасштабної приватизації, формування фондового ринку та банківської системи, утвердження відкритої економіки, входження України у світовий економічний простір.

Останнє значною мірою залежало від розв'язання ядерної проблеми. Ядерний потенціал України, який дістався їй у спадок від Радянського Союзу, був за своєю потужністю третім у світі. Багато хто і у Верховній Раді, і в суспільстві вважав, що тільки така зброя може гарантувати національну безпеку. При цьому не бралося до уваги, зокрема, що "ядерна кнопка", тобто пульт управління стратегічними ракетами, розміщеними на території України, перебувала в розпорядженні президента Російської Федерації. А час ішов, і через зволікання у цій сфері відносини України з США та іншими західними країнами зависли у стані невизначеності. Наша держава залишалася єдиною з посткомуністичних країн, на яку не поширювалися програми фінансової допомоги Заходу здійсненню ринкових реформ.

Давноочікуваний вирішальний крок у реалізації проголошених декларацій було зроблено 16 листопада 1994 року: Верховна Рада ухвалила постанову про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. А через кілька днів, 19 листопада, розпочався державний візит президента України до США, результатом якого стало підписання Хартії українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва. Через рік було створено українсько-американську міждержавну комісію на чолі з Л.Кучмою і віце-президентом США А.Гором. Вона зарекомендувала себе як досить дієвий механізм реалізації стратегічного партнерства і постійного діалогу двох країн.

Кредити, що стали надаватися Україні урядами США, ФРН, Італії, інших держав та міжнародними організаціями, допомагали зводити кінці з кінцями у платіжному балансі. І насамперед - у розрахунках з Росією і Туркменистаном за поставку енергоносіїв. Україна вийшла на третє місце у світі, після Ізраїлю та Єгипту, за обсягами фінансової підтримки від США.

На жаль, тоді не було створено необхідних передумов для того, щоб на зміну "швидкій допомозі" у формі державних кредитів приходили прямі інвестиції, посилювався приплив приватного зарубіжного капіталу, передусім у виробничу сферу. Цей процес пожвавився, і то відносно, лише пізніше. За 1995-2004 рр. присутність американського капіталу в Україні зросла з 97 до 1075 млн. доларів, британського - з 34 до 686 млн., нідерландського - з 12 до 464 млн., німецького - з 101 до 441 млн., російського - з 19 до 378 млн. доларів.

Загалом зарубіжні інвестиції збільшилися за цей час з 484 до 6658 млн. доларів. Темпи ніби й пристойні, але це лише на фоні мізерного рівня 1995 року. У розрахунку на душу населення прямі іноземні інвестиції в нашу економіку не перевищують 140 доларів проти 370 доларів у Росії, 1000 - у Польщі, 2400 - в Угорщині, 4000 - у Чехії. Чимало зарубіжних фірм згорнули за останнє десятиріччя свою діяльність в Україні через нестабільну урядову політику щодо іноземного капіталу, корумпованість чиновників та інші фактори. Далася взнаки й настороженість певної частини суспільства: мовляв, проникнення чужих грошей у національну економіку ставить під загрозу державну незалежність. Хоча такий похмурий висновок нікому не спадає на думку в інших країнах, у тому числі економічно розвинених, де присутність іноземних інвестицій, і в немалих обсягах, - річ звична, звичайна і нікого не лякає.

Реалізація курсу економічних реформ передбачала і суттєве зниження податкового навантаження та зростання стимулюючої ролі податкової системи стосовно виробництва. За немалих бюджетних складнощів вдалося знизити максимальну ставку прибуткового податку з фізичних осіб з 90 відсотків у 1994 році до 40 у 1999-му. Зменшилися податки на прибуток і додану вартість, послабилися податковий тиск на сільських товаровиробників і малий бізнес, податкове навантаження на фонд оплати праці. І все ж до справжнього реформування податкової системи було ще далеко, його контури лише окреслювалися.

За всієї важливості здійснюваних заходів масштаби тіньової економіки залишалися зіставними за своїми оборотами з легальною, тобто оподатковуваною, і більше того, продовжували зростати. Корумпованість державного апарату була такою, що підприємці, які не мали "даху" в органах влади, не вважали за потрібне або й просто боялися показувати реальні обсяги та результати своєї діяльності. Подібної ж лінії дотримувався і бізнес, наближений до державного апарату або зрощений з ним: доходи таких структур були непомірно високими і неспівставними з тими, яких можна було досягти за конкурентних ринкових умов.

Восени 1996 року було здійснено грошову реформу, що створило об'єктивне підгрунтя для припинення "втечі" вітчизняних капіталів за кордон і для залучення іноземних інвестицій. Щоправда, реформа супроводжувалася встановленням і наступним підтриманням завищеного курсу гривні щодо долара США та інших валют, що явно не відповідав її реальній купівельній спроможності і кризовому стану української економіки.

Це, зокрема, відчутно позначилося на нашому експорті. Та коли восени 1998 року під впливом російського дефолту гривня наполовину знецінилася, зовнішня торгівля стала найбільш динамічною сферою. Питома вага експорту товарів та послуг в структурі ВВП збільшилася з 26 відсотків в 1993 році до 42 відсотків у 1999-му. Причому зростання припало переважно на країни Європейського Союзу. У 1999 році частка розвинених держав Заходу в українському експорті сягнула 64 відсотків з відповідним його зменшенням стосовно країн СНД та Балтії.
4
Парламентські та президентські вибори 1994 року потроху вгамували політичні пристрасті, вивели на авансцену суспільного життя чимало нових дійових осіб, але не зуміли розв'язати кризи самої влади. Залишалося незрозумілим, якою ж державою є Україна - парламентською, парламентсько-президентською, президентсько-парламентською чи президентською.

Відповідь на це питання доводилося шукати за дуже складних і специфічних умов. Чим далі, тим більше затяжна економічна та соціальна криза пояснювалася вже не стільки спадщиною тоталітарного минулого, скільки неготовністю чи нездатністю нових владних структур справлятися з труднощами і проблемами перехідного періоду, не кажучи про системне їх прогнозування та своєчасне попередження.

Не було й особливих надій на швидке і адекватне вимогам часу вдосконалення організації та діяльності системи державної влади. Конституція УРСР 1978 року, що продовжувала залишатися чинною, зазнала більше двохсот змін, які подеколи суперечили одна одній або первинному тексту Основного Закону. Зрозуміло, що такий підлатаний та підфарбований правовий документ не був і не міг стати універсальним, повноцінним та ефективним регулятором суспільно-політичного життя.

У вересні 1994 року почала діяти нова Конституційна комісія, сформована за принципом представництва двох гілок влади. Її співголовами стали Президент України Л.Кучма і Голова Верховної Ради О.Мороз. Майже одночасно зі створенням комісії президент вніс до парламенту проект Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні з пропозиціями про розмежування влади за законодавчою та управлінсько-розпорядчою лініями. У проекті трансформувалося багато статей чинної Конституції, побудованої, як і всі її радянські попередниці, на засадах фактичної неподільності влади. Верховна Рада мала передати істотну частку владних повноважень президентові - для реалізації вже згаданої статті про запровадження його посади як глави держави і глави виконавчої влади, внесеної до Конституції у 1991 році.

Обговорення проекту, розпочате 22 грудня 1994 року, проходило в гострих суперечках. У багатьох депутатів не викликала ентузіазму ідея обмеження повноважень парламенту опрацюванням та ухваленням законів. За усталеними стереотипами законодавча влада уявлялася їм чимось абстрактним, ефемерним, а виконавча, навпаки, асоціювалася з безпосереднім впливом на конкретні речі і доступом до реальних важелів - перш за все розподілу і перерозподілу матеріальних цінностей та фінансових потоків. Особливо привабливими виконавчі функції виглядали для тих, хто прагнув матеріалізувати владні повноваження у вагомих дивідендах, максимально скористатися ними у період масової приватизації.

Разом з тим багато хто з парламентаріїв розумів, що ситуація в державі вимагає зміцнення президентської вертикалі влади. 18 травня 1995 року проект зазначеного Конституційного закону було схвалено. Відтоді президент міг формувати склад уряду без затвердження Верховною Радою. Він же очолював і систему місцевих органів виконавчої влади. А ідея збереження місцевої влади у вигляді рад народних депутатів, яку постійно відстоювали комуністи, не пройшла. Органами влади ставали державні адміністрації, главами яких президент повинен був призначати обраних населенням голів відповідних рад. Сфера компетенції місцевих рад звужувалася і зводилася до затвердження місцевих бюджетів та програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Все інше передавалося держадміністраціям.

Закон був прийнятий, але чинності не набрав, бо для зміни системи влади потрібна була не проста, а конституційна більшість голосів. Для перетворення президентської влади з декларованої на реальну не вистачало ще понад 80 голосів, а набрати їх не дозволяв наявний на той час політичний спектр і розклад сил у парламенті.

Справа, здавалося б, зайшла у безвихідь. За схожих умов Б.Єльцин застосував силу. А от Л.Кучма, як капітан вітрильника, що просувався проти вітру, вдався до своєї - і, треба сказати, досить продуманої - стратегії. За першим етапом його діалогу з парламентом, яким стало перетворення законопроекту "Про державну владу і місцеве самоврядування" в закон, нехай і тимчасово нечинний, послідувала пропозиція керівництву Верховної Ради укласти Конституційний договір між законодавчою і виконавчою владою терміном на один рік - до ухвалення нової Конституції. Згідно з ним згаданий закон набував чинності, а тим часом мав бути розроблений і поданий на розгляд парламенту проект нової Конституції.

Коли О.Мороз - що було цілком прогнозовано - від укладення Конституційного договору ухилився, настав третій, і вирішальний, етап президентсько-парламентського діалогу. 31 травня 1995 року Л.Кучма видав указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри громадян України президентові і Верховній Раді. Парламент відповів накладенням на нього вето.

Такий розвиток подій теж прочитувався досить легко. Виникла гостра політична криза, в якій позиції президентської сторони виглядали краще.

Для парламентських опонентів Л.Кучми постановка питання про довіру була невигідною. Вони не мали конструктивної програми, спроможної протистояти президентській. Не годилася і звична пропагандистська риторика, бо предметом дискусії був уже прийнятий Верховною Радою закон. Інші ж закони, що приймалися простою більшістю голосів, вводилися в дію негайно. То чому б не вчинити так і стосовно цього - тимчасово, до прийняття нової Конституції? Адже всім було ясно, що суперечливість чинного Основного Закону в питанні про державну владу до краю погіршує ситуацію у країні, і затягувати протистояння навколо цього було б просто згубно.

Проглядалася вразливість і в позиції президентської сторони. Згідно з чинною Конституцією референдум міг бути проведений тільки за згоди на це парламенту, а на неї марно було розраховувати. Опитування ж, хоч і не суперечило Конституції, не мало б законодавчих наслідків.

Ситуація розвивалася непередбачувано, але обом сторонам вдалося в останній момент виявити розсудливість і відповідальність, утримавшись від звернення до народу та опрацювавши формулу компромісу. У червні 1995 року Верховна Рада більшістю голосів уклала з президентом України Конституційний договір. Згідно з терміном його чинності Україна ставала на один рік президентсько-парламентською республікою. А вже на цій основі Л.Кучма - знову ж таки за невщухаючого протистояння з парламентом - домігся ухвалення Конституції, яка й надала президентові великі повноваження як главі держави і главі виконавчої влади.

Відкрилася важлива сторінка сучасної історії України, а з нею сподівання на нову якість державної влади. Якою ця якість стала де-факто, наскільки зрезонувала з суспільними очікуваннями, і маємо судити з перебігу та результатів минулого десятиріччя.

Продовження статті


"...тільки єдина Україна,
тільки ідейно об`єднана
нація, тільки свідомо
організований навколо загальної справи народ
спроможні самоздійснюватися
і самоутверджуватися".

ГОЛОВНЕ:

Україні як ковток повітря потрібен новий курс розвитку, в центрі якого повинна постати людина.

© 2006 ТОВ "КММ". Програмування: С. Нечай, дизайн: О. Петропольський